Привіт, друзі!
Ця книжка про те, що дива не слід шукати за далекими морями-океанами – інколи досить буває виїхати за місто, познайомитися зі статечним паном Будинком і бодай на кілька днів замешкати в ньому. Приємного читання!Микицей, М. Будинок, який умів розмовляти [Текст] : повість / М.Микицей ; худож. Т. Копитова. – К. : Грані – Т, 2012. – 65 с. : ілюстр.
Ідея розмов між дитиною і будинком не нова, але зрозуміло, що це прийом, і лише від автора залежить, як вона буде втілена. І, на жаль, не можу сказати, що цього разу втілення було вдалим.
Даринка-Жаринка разом із батьками мешкає у місті, та якось приїздить в гості до пана Будинка, з яким швидко знаходить спільну мову і починає з ним товаришувати. Будинок може уособлювати казкаря і дорослого, але цей образ видається мертвим, він постійно повчає героїню, а його казки надто моралістичні.
Казковий пан Будинок протистоїть віртуальній реальності, бо, наприклад, любить вишиті серветки і скатертини, запашну
попрасовану постільну білизну, гарний посуд і книжки, і аж ніяк не мобільні телефони.
Від самого початку він знайомить дівчинку з деревами і кущами та мешканцями саду. Самих же казок три – «Бузок, який мріяв про птахів», «Анничка-Синичка і лялька Василинка-Намистинка» і «Як Вітерець-Пустунець перетворився на кошенятко».
Проте, спільної концепції твору я також не побачила, а казок Будинок міг розповісти будь-яку кількість. Єдине, з чого радієш, що дитині пропонують малювати почуті історії, а мама дівчинки колись так само товаришувала з паном Будинком, – то це спадкове.
У першій казці бузок хотів заприятелювати з літаками і птахами, і саме головна героїня вирішила його проблему, запропонувавши повісити годівничку для птахів, а тоді зроблені власними руками маленькі літачки, бо справжні значно більші за кущі.
Друга казка про хлопчиків та дівчаток і їхні відмінності у поведінці та світогляді, та особисто мене вона неабияк дратувала. У житті «справжніх хлопчиків» у цій казці багато пригод, а життя «справжніх дівчаток» дуже правильне, нудне і передбачуване. Головна ж героїня казки – Анничка – поводиться як хлопчик, але, коли їй потрібно перевершити дівчат в їхніх іграх, як то стрибання на скакалці чи в гумочки, це їй легко вдається.
«Вона ходила тільки в штанцях та шортах і не любила спідничок та платтячок. А ще не любила довгого волоссячка, і тому мама завжди мала підстригати її коротко, як хотіла донечка. А ще Анничка вміла лазити по деревах, їздити на велосипеді й свистіти, як справжній хуліган. Вона гралася тільки машинками та солдатиками і не любила цукерок та морозива. Зате з великим задоволенням їла манну кашу, щоб бути сильною і швидко рости» (с.33).
Як бачимо, це поведінка особистості, а не стереотип хлопчачого наслідування.
Особисто мені дуже сумно, що і хлопчик, який любить морозиво і гратися ляльками, й Анничка, що є активною та живою, перестають бути справжніми, відмовляються від своєї істинної суті і загадують бажання бути такими, якими «звикли бачити» дівчат і хлопчиків.
Ображеною я відчула себе, коли фея подарувала Андрійку, який став «справжнім хлопчиком», розкішну залізницю, ніби у залізницю можна гратися тільки хлопчиками.
А від подиву Даринки-Жаринки, що Анничка замість дівчачої сумочки носила зручний і практичний рюкзачок, я просто вжахнулася. Хіба у дівчачій сумочці щастя? Чи у ляльці, зачісці або сукні? Хіба ідентифікація особистості відбувається виключно через зовнішнє? Чому ж тоді вчить дитину авторка?
Остання казка про вітер, який був дуже капосним, та якось захотів молока й обернувся на кошенятко, – так він і живе по сьогодні. Хоча відсилки до Аліси засмучували, не думаю, що дитині у такому віці буде корисний сюр.
Висновок: Не можу сказати, що у цій казці є психологічна глибина, а від роздумів про «справжніх дівчаток» і «справжніх хлопчиків» може бути й шкода. Найбільше ж мене зацікавила стаття наприкінці книги про користь від сімейного відпочинку, який дає спільні емоції та новий досвід.
